Кому То Треба

Поки ми з ним навчались, то сварились не так вже й багато разів. Можливо, два чи три рази на рік. Але то навряд є хорошою мірою. Бо сварились ми з ним у доволі незвичний спосіб. Посваритись з Ромою означало жити разом, але зовсім не спілкуватись, як мінімум декілька тижнів. Тому й справді, один раз слід множити на десять. Можливо, це ми так відпочивали від балаканин. Хтозна. Бо в цей час не дозволялось навіть дивитись один на одного. Такі от були правила. І наша сварка, тобто мовчанка, могла початись будь-коли. На те не потрібно було якоїсь вагомої причини, як зазвичай заведено у людей. Та, водночас, ми добре розуміли, що час настав.

Щоб ви собі уявили, ми жили у кімнатці, десь 5 на 5 метрів, і окрім нас там було ще двоє людей. Звичайний собі гуртожиток, дванадцять поверхів, ми на одинадцятому, на стінах коври і плака́ти, по підлозі бігають таргани. Скільки ми з ними не боролись, вусаті все рівно вертались. Навіть якщо у кімнаті підтримувалась бездоганна чистота. Мабуть, від сусідів втікали (про них згодом). Одного разу Рома спав і прокинув себе ляпасом по щоці. З просоння подумав (чи то йому приснилось), що по щоці повзе муха. То була не муха. Ви мабуть скажете Фуу! Так і Рома закричав! А мені смішно коли згадую. Зараз не уявляю, як ми змогли там прожити цілих чотири роки. Людина звикає до всього.

Одного разу ми з ним ходили битися проти сусідів. Бо вони нас дістали. Ті ще були придурки. Особливо лисий. Він постійно кричав, голосно, так щоб всі у сусідніх кімнатах його чули. А голос у нього був, не з приємних. То й вирішили, в першу чергу, йому наваляти. Буквально билися. Ще й тому що вони не хотіли підтримувати порядок у спільному блоці. Думаю, нас за таке могли виселити, але ніхто нікому не розповів. Під час бійки Рома у них в кімнаті загубив один тапочок, а помітив це вже потім. Зараз не увляю, як можна було повернутись в одному тапочку і помітити це вже потім.

Він, взагалі, з самого початку все губив. Особливо пропуски. В перший же день, відразу після того як видали пропуск в гуртожиток, він його викинув у смітник, а потім пів дня шукав. Тоді ми були ще зовсім зелені і коли він його шукав, то пам’ятаю сильно переживав, за такі ось дрібнички. Зелений колір він, до речі, дуже любив. Траплялось так, що багато речей, які він привозив з дому (рушник, ковдру, одяг) були зеленого кольору. За це я жартома називав його травником. Він на те дуже сердився. Але мовчати не починав. Бо, як ми пам’ятаємо, необхідною і достатньою умовою для мовчанки у нас завжди була повна відсутність яких би то не було на те причин.

Один із наших сусідів по кімнаті грав на барабанах, продавав траву і час від часу ходив голим по кімнаті. Траву він ховав у зимових шапках, а шапки крав на базарі, під мостом на Шулявці. Дивно, що поки ми з ним жили, так ні разу і не спробували його трави. Але я ніколи не забуду, як ми напилися крабового джину. Ви мені скажете: не видумуй, такого не існує. Навіть якщо на прилавках добре пошукати, а ще простіше, в інтернеті перевірити. Нічого не знайдете. Але я точно пам‘ятаю: джин був зі смаком краба, як чипси Lays. І смак той я ніколи не забуду, як мабуть і Рома. Смак був мерзенний, гірший лише голос у лисого. Ми випили на двох пляшку джину, а на закуску мали один мандарин. Це було на другому курсі, коли раніше від інших повернулись після зимніх канікул назад у гуртожиток. Добре, що на наступний день ще не потрібно було йти на пари.

Думаю, що Рома позитивно на мене вплинув. Ми навчались на одному факультеті. Багато задач і проектів розв‘язували якщо не разом, то паралельно. Думаю, це завдяки йому я вчився краще ніж міг би. Бо коли хтось поруч старається, то й для тебе не варіант пасти задніх. У нього мама – вчителька української мови і, мабуть, любов до навчання йому частково передалась від неї. Майже по всіх предметах у нього були п‘ятірки. Це були не завчені п‘ятірки, а з хорошим розумінням того, що ти вчиш. Але магістра так і не довчив, а диплом бакалавра так і не забрав. Бо кому то треба, як він каже – тиждень ходити по кабінетах і збирати підписи, щоб вони тобі його нарешті віддали. Ще Рома любить читати. На стільки, що від того ледь не осліп. Пам‘ятаю, як він часто лягав спати о п’ятій ранку, бо всю ніч носився світом, де магнітне поле не таке як у нас. У його улюблених книжках світло рухається в рази повільніше.

Так як згадав про його маму, то напишу й про те, що вони родом з Шахтарська, а за перші гроші які заробив, він для неї і бабусі (досі пам’ятаю, які смачні пиріжки з яблуками вона нам передавала) купив квартиру в Ірпіні. Щоб забрати їх з окупації. Але вони не захотіли покидати домівку і мама вирішила повернутись назад. Зараз мені буває важко в нього запитувати, як у них справи. Як вчительці української мови вісім років знаходитись на окупованій території. Я цього не уявляю. Але знаю, що його дуже хвилює це питання. Деколи запитую, але завжди перед тим думаю, як би не ляпнути лишнього.

Зараз Рома має дві роботи і окрім того викладає. Каже, що студенти геть тупі. Ми згадуємо, як викладачі говорили те саме про нас. Пройшло вже більше десяти років, відколи ми з ним зустрілись. Вирішив написати, щоб закріпити в пам’яті, і на випадок, якщо та підведе. Це хороші спогади. Через років десять захочеться знову все пригадати. Може, якраз тоді вже забудеться смак, від якого досі хочеться вмерти. Може, якраз тоді надумаємо випити ще одну пляшку джину. Як же погано, що ми не залишили її на пам‘ять, а схоже до пропуска, викинули у смітник.