Непроханий Гість
·Виявляється, вчасно відправитись в ліжко це корисна звичка. Вона здатна розбудити пильність щодо непрошених гостей.
Віднедавна я почав лягати, а тому і прокидатись, раніше ніж зазвичай. Спочатку, окрім як зменшення продуктивності праці, нічого нового не помітив – вдень постійно хотілося спати. Та, остання ніч для мене і справді видалась чимось новим. Виявляється, посеред ночі, я здатен без власного відома ходити по дому… чи, можливо, тут мала місце зовсім інша низка подій… коли приземлився на ноги навіть раніше ніж планувалось. Це сталось по причині стороннього звуку – в коридорі хтось грався дверним замком. Хочуть потрапити всередину і не вдається, чи навпаки, вже замітають за собою сліди, після того як тут побували ? Хай там би як, навідати мене без мого відома комусь не вдалося.
На годиннику 05:38. Якщо розглядати події з точки зору здорового глузду та дотримання важливих законів, то наш візитер із місцевих − комендантська година закінчилась зовсім недавно. Можливо, він з того ж під’їзду, що й я. Якщо ж дана персона нехтує правилами тихої ночі, то могла прийти сюди здалека − наприклад, аж з самих Позняків ? Звідти, до речі, я був би не проти, якби до мене хтось завітав.
Без єдиного звуку, як та нишпорка, я підкрався до дверей. Притулився до вічка − нікого. Притулився вухом − так, там і справді хтось є. Звуки стихають − загадкова персона втікає. Бігти, гнатися за нахабою в одній лиш сорочці ? Спершу слід перевірити, чи не накоїв біди, не забрав чого цінного. Картини на місці, блокноти там де й лежали… аж раптом… шухляда відкрита! Та в ній же нічого такого: скрепки, аптечка, довга залізна лінійка… ооо куди ділась лінійка!!!
Не вагаючись ні секунди, ризикуючи здоров‘ям стареньких сусідів, які, не дай бог, побачать когось в одній лиш сорочці, я здійснюю стрибок за стрибком, за раз через два, через три, опиняюсь на дворі. Стою під горіхом, оглядаюсь, вдивляюсь в кожен провулок, на пару із сонцем здійснюю пошуки в тріщинах місцевих будинків, заглядаю під кущ, за осокором кремезним, розгублено витріщаюсь на диво тихі каштани. Нікого! Ні слуху, ні духу. Негідник! Мов крізь землю провалився, так сильно хотів забрати мою довгу залізну лінійку.
Перечитуючи цей текст через декілька років, не можу пригадати коли його написав – до, чи після того як почув химерну пісню «Непроханий гість» Анатолія Секретарьова. Враховуючи те, коли відбувався концерт, цілком ймовірно що після. Тому і назва повинна бути такою, в знак пам’яті про легендарну особистість, чиї тексти допомагають позбутись порожнечі у просторі для думок.