Життя Мого Діда

Все що дізнався про свого діда від мами. Дід народився у 1926 році. Навчався у школі всього 3-4 класи. В ті часи наші землі були під Польщею. Коли почалася війна дід був підлітком. Він не був військовим, але у війні приймав участь як партизан. Передавав секретні листи. Цікаво, як змінилось би його життя і чи існував би я, якби він народився на декілька років раніше.

Коли дід зустрівся з бабою я не знаю, але в 1951 році, коли йому стукнуло 25, а бабі 21, то народилась моя тітка. Через рік Сталін відправляє їх всіх на Cибір. За вищезгадану партизанську діяльність. Протягом п‘яти років на Cибірі дід з бабою виживають як можуть: вирощують город, заводять теля, запасають м‘ясо наперед. Тамтешні місцеві жителі не вміють і не хочуть робити так багато як заслані туди українці. Потім дід згадуватиме їх як лінивих людей, які живуть за сценарієм отримати гроші щоб відразу пропити – працювати більше ніж треба вони не охочі, а думати про майбутнє їм нецікаво. З тих важких часів він згадує широку річку, по якій сплавляв дерева. Така була його робота. А взагалі, там було дико як холодно. Там помирає його батько, мій прадід. Там народжується моя ще одна тітка, яку я так ніколи і не побачу. Там мерзнуть дідові ноги.

Дід ніколи не вживав алкоголь надмірно, хоч і випити чарку за компанію після роботи був не проти. На більше у нього не знаходилось часу, бо робота, як то кажуть, в ліс не втече, завжди є, і тому працював він постійно, тобто все своє життя. Прокидався рано, десь о п‘ятій, разом з півнями. Лягав також рано, десь о восьмій, коли кури йдуть на сідало, то і він, разом з ними. Я уявляю, як легко було йому засинати, після тяжкої сільської роботи з ранку до вечора. Кожного ранку, на сніданок, він просив одне і те ж: картопля варена або смажена, а до неї кисляк, тобто кисле молоко. Дід любив сало, їв кашу. Звідти, мені здається, як то пишуть в казках, і набирався сили.

По поверненню із Сибіру у 1956 році відразу пішов працювати у колгосп, щоб було не так важко жити. Окрім того що можна принести до столу з роботи, вони з бабою тримали своє господарство: корова, коні, кури. А ще город на 25 соток, де сіяли картоплю, буряки, пшеницю. Через трохи часу сільська рада, по проханню, виділяє додаткових 25 соток. Протягом наступних 10 років будується нове господарство: значно більша хата, колодязь, літня кухня, стайня, шопа, хлів, курник. Окрім того дід садить багато дерев: груші, яблуні, сливи, вишні, черешні, горіхи. Під час висадки дерев дотримується певних правил, зважає на те скільки сонця і тіні їм потрібно. І досі вони ростуть, і досі кожного року приносять солодкі плоди.

У 1967 році народжується моя мама. Через два роки, під горіхом, з’являється колодязь біля хати. Про це можна дізнатись з вибитої на ньому дати. Окрім як будувати, дід вмів майстерно управляти кіньми, а також робити те, що не вміють робити сусіди. В такий спосіб, допомагаючи іншим, міг інколи розраховувати і на допомогу для себе. Але здебільшого робив все сам, заручався підтримкою лише за потреби. Він завжди хотів мати сина – того, у кого ніколи не прийдеться просити про допомогу.

Дід любив читати, особливо газети. Кінофільми його не цікавили, лише новини – за Україну, проти комунізму. На свята, або коли був настрій, співав тоді заборонені бандерівські пісні і колядки. 1991: свято, сльози, справжня радість. Вони дочекались того, на що чекали все своє життя. Баба ходить до церкви, де починаються протести. Вона ходить на війну за українську мову. Дідові, хоч і віруючий, не до того – йому вже 65, а він і надалі, з ранку до вечора, продовжує працювати.

А далі ? А далі старість. Далі справжнє пекло. Все починається з конячки, яка побачила жеребця. Вона хватається, рветься не в той бік, діда перекидує разом із хурою. Серйозний вивих руки, яка так і не заживе до кінця. Але дід продовжує працювати. Проходить декілька років і починає синіти палець ноги. Сибір ? Cталін, виродок, як же я тебе ненавиджу! Та дідові не до пальця, треба робити роботу. Біль назріває, втручається мама. До того він майже ніколи не був у лікарні. Не тому що не мав потреби – змусити його прийняти допомогу, для рідних це завжди було справжнім завданням. Та на цей раз все зайшло надто далеко. По два-три кроки, через біль, мама повільно веде його пішки в лікарню. Потрібно ампутувати, кажуть лікарі. Попереду операція. Дід хвилюється, боїться, падає, інсульт. Дід не рухається, не говорить. Операцію, звичайно, робити не можна. Інші ліки, крапельниця, нога продовжує синіти. Проходить місяць-два-три. Тепер мова не про палець, кажуть лікарі – залишитесь без ноги. Наступні декілька років дід знаходиться вдома. Ходити на палицях важко, але він продовжує вірити, що стане на протез і знову зможе працювати. Коли в хаті нікого немає, він падає, перелом ноги що залишилась. Це кінець. Дід втрачає пам‘ять, майже не чує, називає нас не нашими іменами. Та за весь цей час, від самого початку, він ні на що не скаржиться, все тримає в собі, завжди мовчазний. Ті хто його пам‘ятають згадують за життя сумний погляд. Але і про жарти не забувають. Якось він розповів сусідам що мав за війни криївку і заховав в ній багато золота. Ті дураки що повірили буває і досі, з металошукачем у руках, блукають по наших городах, шукають скарби. Ти їм це сказав, щоб потім хоч у могилі трохи посміятись, а, діду ?

Ось такий у мене був дід. Він прожив 77 років. Помер на своє день народження, тоді коли мені було 7. Мені так і не випало шансу з ним про щось поговорити. Я повинен також написати про свою бабу, але не знаю чи колись зможу, бо літери розпливаються перед очима, кожен раз коли починаю.