Страшний Сон

В ранньому дитинстві мені снився страшний сон. Прикутий до землі, не в силах поворухнутись, я був змушений чекати на важкий потяг. Чи то він летів згори, чи мчав здалека, все збільшувався переді мною, з далекої точки перетворювався у все ближчий до мене квадрат. Через трохи часу вже нічого не чути, окрім його колійного стукккоту, скррреготу і стооогону. Поки він наближався площа чорного квадрата все збільшувалась, а разом з нею і мій страх. Виходу не було, кінець один, секунди допоки від мене не залишиться нічого. Я рахував ті секунди, перед тим як прокинутись.

Дитиною цей сон мені снився не раз і навіть не десять разів, значно більше. Це зовсім не схоже до того, що ховається у шкафу. Шкаф можна взяти на плечі і винести, викинути. Нічого не поробиш з тим, що приходить до тебе [по тебе] вночі. Воно, скоріше саме, всядеться на твої плечі, не питаючи дозволу.

Зараз, можливо, я вже не згадав би кошмар. Та спогад закарбувався у пам’яті років десять тому, коли вперше побачив обкладинку книги The Waste Lands. Зранку нічні страхи відходять, адже тепер вони позаду, ти в безпеці, попереду новий день. Якщо ти справді прокинувся і це не сонний параліч. Зі мною він трапляється час від часу: як фрактальний монстр не відпускає тіло після першого разу; як ненажера, живиться моїм страхом – одного разу замало. Тоді мені по справжньому страшно. А раптом я так і не прокинусь, більше ніколи не повурухнусь. Не уявляю, як тим людям, які все життя прикуті до ліжка. Які знають, що їм вже не піднятись. Але усвідомлення того, що ти замкнутий в своєму тілі, як у камені, це ще не все. Бо перед тим як прокинутись, я змушений спостерігати, як в темряві хтось стоїть. Якщо в кімнаті нікого немає, то починають повільно прочинятися двері.

Мої страхи нікуди не ділись: одні приходять вночі, коли ось так паралізований; інші ховаються всередині – їм більше подобається вечір. Здається, я з ними змирився, прийняв, бо вони не хочуть мене покидати. Але я досі не зрозумів, що означав той потяг і хто посеред ночі приходив у мою кімнату.