День Останній
·Як тільки стало по справжньому тепло, вже на початку літа, не зволікаючи, пішов я на берег по лепех. І захотілось посидіти там, на піску, де колись на воду піднімалися Чайки. Уявляти пороги, з їхньою небезпекою. Як річка в ширину сягала далечин де губиться око. Тепер вона на мілині точить каміння і великим козацьким човнам тут вже не знайдеться місця. Але яри, що залишились з прадавніх часів, і досі тривожать уяву. Давним-давно такий спосіб, за течією річки, був найшвидшим для передачі повідомлень. Яким могло бути таке повідомлення, без можливості отримати щось у відповідь ?
Сипучі піски на березі біля дому утворились без вістки. І формувались вони не так вже й довго. Якихось там декілька днів, поки бобри копали коридор в свою майбутню нору, а вода повільно заповняла прогалини між піщинками у них над головою. Те що на шляху до комори вода пішла вгору їх мало хвилювало. Як і те, що стеля в проході є не твердою, а доволі плавучою і крихкою. Головне, щоб потім було де спати, сховати на зиму тонни гілок. Але, як вже й казав, цих роботяг ні в чому винити не можна, а домівка їхня нехай буде не менш затишна від того що я тут застряг.
Довгий процес почався з правої ноги. Мушу признати, він почався з приємного. Якщо ви колись занурювали ноги в нагрітий на сонці пісок, так що видно лише кінчики пальців, то знаєте про що я говорю. Вас поволі затягує і насолоду приносить важкість, яка для ніг як сон після втоми…
Пробудження прийшло коли права рука інстинктивно і бездумно захотіла прийняти на себе опору. Саме тоді, коли її слідом потягнуло донизу, різко прокинувся страх. Як нібито ви полізли на скелю і, з надією перевести дух, на півшляху вхопились за виступ. Він виявився мокрим і слизьким: рука зісковзує, як не візьмись, сили вас покидають. Про підйом тепер не може бути й мови – ви приречені на спуск. Але потім, вже в небі, поруч з вами летить ключ журавлів. Чи може то зграя білих або чорних гусей ?
То́му хто не знає правил і застряг – вже не викарабкатись. Особливо якщо не вдалось це зробити за перших спроб. Кожна наступна відбирає менше, але все більший відсоток сил. Це ж треба було поселитись там, де вже давно ніхто не живе. Найближча хатина, у лісника, вниз по течії, за три кілометри звідси. Річка шумить на всі десять – кричати немає ні сенсу, ні сил. Кожну неділю, о шостій ранку, замість того шоб йти до церкви, якої тут ніколи не було, він виходить порибачити. Надіслати би йому повідомлення. Як у давні часи. А раптом побачить. Ручка і блокнот у мене завжди з собою. А от пляшки – немає.
Скажу вам, не такий вже й поганий кінець. Могло бути й гірше. Зустріти захід сонця в тутешніх краях це ще те задоволення. А коли він останній, кращих годі шукати.
Не хотів викладати цей текст через нереалістичність сипучих пісків. У нашій природі вони зовсім не такі. Тому події слід розглядати як нібито вони з майбутнього, де в ході потепління світ змінився і, на щастя, старі-добрі бобри в ньому залишились.