Береза

Сьогодні зранку я помітив, що на бере́зі під моїм вікном листя жовтіє не разо́м. Тобто, якщо взяти один листок, що дивиться на захід та інший, протилежний йому, що дивиться на схід, то ймовірно, що перший виявиться ще зовсім зеленим, в той час як другий вже повністю жовтим. Можна було б припустити, що на сході до дерева примикає будинок, який не дає сонячному промінню шансів подарувати рослині достатньо енергії. Хоч насправді так і є, саме спостереження мало би сенс якби одна частина дерева була переважно зеленою, в той час як інша, на яку зараз дивлюсь, непроглядно жовтою. Втім це не так – в яскраво жовтий колір одягнулись всього лиш дві невеликі гілочки, в напрямках на південь та північ. Всі інші листочки на дереві є, як нібито літо не хоче віддавати їх осені, зеленими. Так, з початком вересня і до самого листопада дерево одягає своє жовте плаття, як могла б його одягнути ти, за кулісами, перед вечірнім виходом на сцену в театрі. Прохолодна сукня, така легка, що на собі її майже не відчуєш, чекала на цей момент весь рік. Вона не налягає на тебе відразу, звідусіль пригортаючись до твого ніжного тіла, а спочатку робить легкий дотик до тендітних зап’ясть, коли береш її у свої і без того золоті долоні. Потім огортає теплі передпліччя і повільно тягнеться до тонких, як ці дві гілочки, плечей.

Пройшов рівно місяць. Сьогодні все ще тепло і вітер тихо грається її жовтавим листям, як нібито, твоїм п’янким каштановим волоссям, пригортається до талії, нахиляє то в один то в інший бік, не відпускає, притягує до себе. Спозаранку сповнена спокою, а ввечері втоми, вона не проти, щоб він робив з нею що захоче, шелестливо шепоче про це у відповідь. Попереду ніч і він її не покине, залишиться, слухатиме і робитиме все що вона скаже. А завтра, вже самотня, берізка захоче відпочити, схоже до тебе, побути на одинці, хоч і чекатиме, що ввечері він знову прийде в гості. В такий спосіб, скидаючи з неї одягнену сукню, вітер їй допомагає – адже без листя дереву легше перезимувати, а з ним, в холодну пору, під снігами, воно взагалі здатне загинути. Так, хтось сидітиме за вікном і питиме свій чай, а хтось, ховаючись від ліхтарів, непорушний, сам як той ліхтар, але без світла, спостерігатиме за всім цим дійством. Комусь не буде діла, а комусь, не в силах приборкати свій інтерес, така сцена стане найцікавішою. Що він там очікує побачити ніхто окрім нього не знає.

Пройшов ще один місяць. Повільно скинуте плаття встелило холодну землю під моїми ногами. Вона стоїть переді мною, гола з ніг до голови, без снігу білосніжна, така природня, чиста, окрім пташок ніким не займана, від холоду покрита мурашками, безстрашна до морозів, що чекають на неї попереду. Зимою її люблять синички. Так непомітно вони пурхають з місця на місце, що незрозуміло, чи дерево взагалі про них знає. Деколи їх прилітає ціла зграя і порахувати всіх здається неможливим – ось вона тут, а через секунду вже там і візьми розберись, яку з них ти врахував, а яку пропустив. Та я спіймав би одну, щоб розпитати як в тебе справи. Це, до речі, не так вже й важко – потрібна лише коробка, мотузка, гілка і жменя зерна. А літом дерево обожнює соловейко. Ще недавно він відлетів і вже цікаво про що співатиме, коли у квітні повернеться зі своїх теплих країв.