Жовтень

Років двадцять тому я був таким малим, що вже майже нічого не пам’ятаю. Про що і з ким велись давно забуті і безтурботні розмови ? Якими були щоденні переживання і моменти радості ? З ким хотілось провести вільний час після школи ? Невже з плином часу я так само забуду улюблені дні, які зараз займають видиме місце на полицях занадто короткої пам’яті ?

Тоді не було так багато техніки, яка мимоволі робить кожен день як мінімум на декілька годин коротшим. Не було такого безмежного вибору продуктів як в сучасних супермаркетах, можливості їх не відвідувати, а замовити доставку додому. Придбавши пиріжок або морозиво за виділені на день 50 копійок, ти нікому не залишав про себе ніякої інформації. Скільки в тебе грошей знали лише кишені твого піджака. На що потратив свій сьогоднішній капітал могли сказати лише застиглий крем або липкі крихти на дитячих губах. Мій транспорт був обмежений швидким тролейбусом або його повною відсутністю. Машини на тротуарах залишали вдосталь місця для прохожих, а на дорогах, хоч і шуміли, все ж не змушували тебе говорити або слухати музику гучніше ніж зазвичай. Життя, з одного боку розбавлене лишніми турботами, з іншого – вільне як птах, що літав над тобою без необхідності ховатись у парку або лісі, подалі від доріг.

Жовтень, коли він ще не такий холодний, але вже й не теплий, коли відчуваєш у повітрі сухість його падаючого листя, коли жбурляєш ногою каштани по дорозі додому – є чи не найкращою порою року, яка триває всього декілька тижнів. В цей подарований нам природою час нічого так не хочеться, як ховатись у піжмурки за широкими стовбурами старих і могутніх дерев; вкриватися ковдрою розкиданого жовто-гарячого кленового листя; переплетеними, немов важким корінням, тілами по черзі перевертатись зі спини на чийсь відчутно теплий живіт; не в силах більше цілуватись, так довго лежати, втомлено говорити про щось під високими кронами балакучих дерев.