Про Зоопарк

В зоопарку я був всього два рази. Зовсім малим і десять днів тому.

Спогади з віком розмиваються схоже до крейди, якою діти розписують під вікнами асфальт. Не знаю як у вас, але всі ті роки, відколи мені стукнуло п’ять, дощі постійно приносили з собою щось нове і дитячих малюнків з моїх вікон вже майже не видно. Не розгледіти, якою в той день була погода, в що одягнена мама, чи принесли ми з собою хліб для лебедів, яких тварин я вперше побачив на власні очі, яким з них було добре, а яких хотілось відпустити на волю. Все, що залишилось в пам’яті про той день це теплі, сонячні, веселі … спогади ? Ні, не спогади – приємний сон. Загалом, знаєш про що він був, але нічого конкретного згадати не можеш.

Коли прийшли туди вдруге, і до закриття залишилось всього три години, то здалось, що не встигнемо завітати у кожен куточок. Адже перед нами: і бабусине подвір‘я; і славнозвісна Північна Америка; і моя улюблена Австралія; і посушливий Монгольський степ; і жарка Африканська савана; і найближча до нас Європа; і спокійна, таємнича Азія; і океаном, і горами оточена Патагонія; і поглинувша її Латинська Америка; і навіть відокремлений від всіх Мадагаскар. Хоч і континенти, але все ж не такі великі, якими є насправді. Тому, вже на виході з Мадагаскару, де не було ні жирафа, ні лева, ні зебри, ні бегемота, хотілося запитати «Оце й все ?», на що відразу відповісти «Ну і добре!».

До зоопарків в мене завжди ставлення двояке. Здавалось, допомогти тваринам, які потребують такої допомоги, є чи не найкращим, що ми можемо для них зробити. Так, на бабусиному подвір‘ї водночас радісно і болісно спостерігати за лелекою, який хоче і не може піднятись в небо. З іншого боку, відгородити ні в чому не винних решіткою від природи і цим самим відібрати в них те, що вона їм подарувала – є чи не найгіршим. На додачу, з гордістю написати на клітці, що в ній вони живуть довше ніж поза нею. Уявіть собі +33С і бідного тигра, в якого ніколи немає доступу до водойм. Що вже говорити про кенгуру, якому нікуди стрибнути ? Вона передає передніми лапами їжу для малечі, яка час від часу виглядує з мішка – при народженні воно мало два сантиметри росту і важило п‘ять грам! Воно народилось тут – тут і залишиться ? Чи його силоміць відберуть у батьків ? Окрім того що на неї полюють чи не всі звірі, про африканську антилопу Гну написали: «може без причини раптово підскочити і розігнатись до швидкості 70 км / год, а вже за мить спокійно пастись, ніби нічого не трапилось». Де їй проявити свій чудернацький характер на полі, розміром 100 на 100 м ? Те ж саме можна сказати про прудконогого страуса, в якого місця ще менше. Табличка про степового коня Пржевальського: «єдиний дикий кінь, що залишився в природі, зараз його можна зустріти лише в зоопарках». Який же він тоді дикий і про яку природу йде мова ?

Найбільшим відкриттям для мене стали тапіри, одні з найдавніших ссавців, далекі родичі коней і носорогів. На відміну від своїх нащадків, протягом 35 мільйонів років, вони зовсім не змінились у зовнішності і не втратили любов до глибокого занурення на дно водойми, аби довго перебувати там без повітря.

Підняли настрій японські макаки. Вона відбере у тебе банан, але перед тим як почати їсти обов’язково сховається якнайдалі від інших, щоб ні з ким не ділитись. Звичайно. Як же тут поділитись, коли їх там у клітці більше ніж бананів в мене у сумці.

Мені, думаю що назавжди, запам‘ятався баран, який виліз на го́ру каміння і сам, як той камінь, стояв непорушно в найвищій точці. На вдосталь високому паркані про нього написали: «любить підніматись в го́ри, може підстрибнути аж на 6 м». Мені його шкода, дуже, чорт забирай, шкода!

Однією рукою, що зветься технологічний прогрес, ми прирекли їх до вимирання, а іншою, яка має назву жорстока спроба все виправити – відбираємо життя у останніх.