Місто Сонця

Рубрика про подорож в місто сонця, в місто на заході, в місто де сонце заходить. Одна моя родом звідти знайома давним-давно назвала місто Сан-Франківськ. Не знаю, чи буде достатньо вражень і бажань для того щоб написати про кожен з семи днів, але лінь відступила перед спробою написати принаймні про перший з них.

Красива, жарка і виснажлива дорога. Поселення. Свіжість і прохолода. Своїми ніжними тона́ми невеличка квартира на четвертому поверсі здається закритим пляжем біля спокійного моря в оксамитовий сезон.

Надвечірня прогулянка до озера з метою почитати допоки не зайде сонце. Тепло, не спекотно. Біля ЖК побудували велику паркову зону. З одного боку молоді персикові дерева, з іншого – недавно посаджені кущі скельного ялівцю. Дерев значно більше ніж будинків. Підстрижені газони, викладені бруківкою доріжки. Люди грають в теніс, волейбол, баскетбол – здається, їм подобається де вони живуть, або куди, як і я, ненадовго приїхали.

Поки йшов до озера, як і в самому озері, не помітив сміття. Територія чиста, доглянута. Плавають дикі качки – наодинці, парами, чи довгим виводком. Люди бігають, катаються на велосипедах, гуляють з собаками, або просто сидять на траві. Поки читав, золотистий ретривер підбіг і почав заглядати в книгу. Господар запитав, чи не потрібна допомога, на що я засміявся, а пес висунув шершавий язик і завиляв пухнастим хвостом. Десь я його вже бачив! Чи не у «Нам пороблено» ? Як не дивно, підбіг він до мене за декілька хвилин до того як я почав читати один із листів, в якому автор сумував за своєю улюбленою собакою, будучи далеко від дому.

Кругле озеро з маленьким острівцем по середині, до якого з протилежних сторін прокинуто два містки. Охочі залишаються на острові щоб порибачити. Троє горобців, років десяти, з сачками в руках (жовтий, червоний і зелений) намотують круги навколо озера, хочуть щось зловити – може раків ? Як виявилось потім, раків ловлять не сачками, а руками. Вибирають конкретне місце з такою впевненістю, що можна подумати: знають де шукати. Один з них занурює свій сачок до самого дна (це завжди робить жовтий малий, поки червоний і зелений, з порожніми пакетами, чекають на нього за спиною), витягує трохи мулу, розглядає його і йде шукати наступне безнадійне місце. Поки я там сидів, вони проходили повз мене разів п’ять, а коли вже збирався і побачив, що в їхніх великих пакетах нічого немає, то вирішив по-дружньому запитати, що вони хотіли знайти. У відповідь найменший з них лише понурив голову і постукав сачком по воді. Було шкода, що вони повернуться додому з порожніми руками – колись і я таким був.

Захід червоного сонця, пробиваючись променями поміж тополь, виблискує на воді. Ще не темно, але вже пізно. Пора повертатись з відкритого пляжу у закритий.